• 
• 

Патріарх ФІЛАРЕТ (Денисенко Михайло Антонович)

Рейтинг Користувача: / 2
НайгіршеНайкраще 

 

 

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ (в миру Михайло Антонович Денисенко) голова Священного Синоду.

Проповiдництво серед українського православного духовенства завжди було яскравим i тому являло свiтовi визначнi постатi, до яких, без перебiльшення, можна вiднести Предстоятеля Української Православної Церкви, Святiйшого Патрiарха Київського i всiєї Руси-України Фiларета. Його побожне, проникливе, правдиве, пов'язане iз сьогоденням слово звернене до всiх вiруючих. Як мудрий архипастир, Святiйший владика своє повчальне слово збагачує великим досвiдом богослова-проповiдника, основну увагу придiляючи найголовнiшому в земному життi кожної людини - вiдродженню християнських духовних цiнностей. Саме тому бiльшiсть проповiдей Патрiарха Фiларета - це не просто переказ євангельських подiй, розповiдь про християнськi чесноти, а глибокий аналiз i зв'язанiсть iз сьогоденням iстинного Слова Господа i Спасителя нашого, повчань святих, якi дають вiдповiдi на багато питань про життя у свiтi, що лежить у грiху. Неповторнiсть проповiдей Святiйшого Патрiарха полягає в тому, що вони написанi i проголошенi на основi власних спостережень за християнським життям своєї пастви, яку вiн доглядає вже бiльш як тридцять рокiв.

народився 23 січня 1929 р. в селі Благодатному Амвросіївського району Донецької області в родині робітника. 1946 р., після закінчення середньої школи, вступив до 3-го класу Одеської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою і того ж року вступив до Московської духовної академії. Навчаючись на II курсі, 1 січня 1950 р. прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарета.

15 січня 1950 р. Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм був рукопокладений в сан ієродиякона, а 18 червня 1951 р. (удень Св. Тройці), – у сан ієромонаха.

1952 р. закінчив Московську духовну академію з ученим ступенем кандидата богослов'я і був призначений викладачем Священного Писання Нового Завіту в Московську духовну семінарію.

Одночасно виконував обов'язки благочинного Тройце-Сергієвої Лаври. З 1953 р. – викладач у Московській духовній академії. У 1953-54 навчальному році Вчена Рада Московської духовної академії присвоїла ієромонаху Філарету звання доцента. Того ж, 1953 р. був призначений на посаду старшого помічника інспектора Московської духовної академії і семінарії.

1956 р. призначений інспектором Саратовської духовної семінарії із возведенням у сан ігумена.

1957 р. переведений на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а 12 липня 1958 р. возведений у сан архімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії.

1960 р. архімандрита Філарета призначено керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Свято-Володимирського кафедрального собору в м. Києві, а з червня 1961 по січень 1962 р. він був настоятелем подвір'я Російської Православної Церкви при Олександрійському Патріархаті у місті Олександрії (ОАР).

12 січня 1962 р. ухваленням Святішого Патріарха Алексія і Священного Синоду архімандрит Філарет був обраний єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії, з дорученням керувати Ризькою єпархією. 4 лютого 1962 р. відбулася його хіротонія на єпископа в м. Ленінграді, в якій взяли участь митрополит Пимен (Ізвєков), архієпископ Никодим (Ротов), архієпископ Кипріан (Зернов), єпископ Мисаїл (Воскресенський), єпископ Михаїл (Чуб), єпископ Никодим (Русняк) та інші архієреї.

13 червня по жовтень 1962 року виконував обов'язки Екзарха Середньої Європи. Після утворення єпархії Російської Православної Церкви на території Австрії у жовтні 1962 р. призначений єпископом Віденським і Австрійським. 12 грудня 1964 р. призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії. 14 травня 1966 р. возведений у сан архієпископа і призначений Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким, постійним членом Священного Синоду.

25 лютого 1968 р. Святійшим Патріархом Алексієм возведений у сан митрополита. У 1971 р. Святійшим Патріархом Пименом удостоєний права носіння двох панагій.

У 70-80-ті роки митрополит Філарет вів активну церковну громадську діяльність. Він керував та брав участь в роботі багатьох вітчизняних та міжнародних конференцій, комісій зокрема, у роботі II (1963 р.), ПІ (1968 р.), IV (1971 р.) та V (1978 р.) Всехристиянських Мирних Конгресів у Празі. У 1977 році став одним з віце-президентів Християнського Мирного Конгресу.

1970 р. очолював делегацію Російської Православної Церкви на Всесвітній релігійній конференції «Релігія за мир» (м. Кіото, Японія).

1974 р. брав участь у II Всесвітній Конференції «Релігія за мир» в м. Лувені (Бельгія). На III Асамблеї у Принстоні (СІМ) обраний віце-президентом Всесвітньої Конференції «Релігія та мир». 1982 р. очолював делегацію Російської Православної Церкви на Всесвітній Конференції «Релігійні діячі за спасіння священного дару життя від ядерної катастрофи».

1965 р. був на Гельсінському Всесвітньому Конгресі на захист миру. 1967 р. на Берлінському конгресі, а у 1973 р. брав участь у роботі Московського Конгресу миролюбних сил. Брав участь у Міжнародній конференції за європейську безпеку в м. Відні (Австрія).

У червні 1983 р. був на Празькій Всесвітній Асамблеї «За мир і життя, проти ядерної загрози». Брав участь у роботі Конференції недержавних організацій за роззброєння (Женева, 1978 р.).

1982 р. у складі делегації ХМК брав участь у II Спеціальній Сесії Генеральної Асамблеї ООН із роззброєння.

1966 р. обраний заступником голови товариства дружби «СРСР — Греція». Брав участь у роботі рад спілок радянських товариств дружби та культурних зв'язків із зарубіжними країнами, правління товариства «Україна», Українського Комітету захисту миру і комісії сприяння Радянському фонду миру.

1970 року Радою Академії обраний почесним членом Московської духовної академії, 1973 р. — почесним членом Ленінградської духовної академії.

14 жовтня 1979 р. Будапештська реформаторська духовна академія удостоїла митрополита Філарета ступеня почесного доктора богослов'я «Гонорис кауза», а 20 травня 1980 р. він одержав диплом доктора богослов'я «Гонорис кауза» Пряшівського богословського факультету.

У виданнях Московського Патріархату («Журнал Московської Патріархії») та Українського Екзархату («Православний вісник») різного часу друкувались його богословські статті, доповіді, послання, проповіді.

22 січня 1979 р. указом Президії Верховної Ради СРСР за патріотичну діяльність на захист миру нагороджений орденом Дружби народів. За церковну і громадську діяльність митрополита Філарета нагородженого також орденом Трудового Червоного Прапора.

Митрополит Філарет брав участь в конференції ЮНЕСКО, присвяченій святкуванню 1000-ліття Хрещення Руси. Через хворобу Патріарха Пимена всю роботу з підготовки та проведення святкування 1000-ліття Хрещення Руси вів митрополит Філарет.

Після смерті Патріарха Пимена 3 травня 1990 р. Священний Синод Російської Православної Церкви таємним голосуванням обрали митрополита Філарета Місцеблюстителем на Московський Патріарший Престол. Був головою Помісного Собору РПЦ 7, 8 червня 1990 р.

Єпископат Української Православної Церкви, за ініціативою митрополита Філарета, прийняв звернення до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і архієреїв Російської Православної Церкви про надання Українській Православній Церкві самостійності і незалежності в управлінні. 25-27 жовтня 1990 р. Архієрейський Собор РПЦ надав УПЦ самостійність і незалежність в управлінні, а митрополит Філарет, одноголосно обраний українським єпископатом Предстоятелем Української Православної Церкви з титулом Митрополит Київський і усієї України. 26 жовтня 1990 р. у Софійському соборі після Божественної літургії Патріарх Алексій II оголосив рішення Архієрейського Собору РПЦ і вручив митрополиту Філарету Патріаршу Грамоту на право бути Предстоятелем Української Православної Церкви.

Після прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. рішення про проголошення України незалежною державою, за ініціативою митрополита Філарета 1-3 листопада 1991 р. відбувся Всеукраїнський Помісний Собор УПЦ, який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української Православної Церкви. Собор звернувся до Патріарха Алексія II і єпископату Російської Православної Церкви з цим рішенням, але Архієрейський Собор РПЦ 1, 2 квітня 1992 р. відмовив надати Українській Православній Церкві автокефалію.

Патріарх Алексій II вирішив неканонічним засобом усунути митрополита Філарета з поста Предстоятеля Української Православної Церкви і поставити на його місце свого ставленика – митрополита Володимира (Сабодана). 26 червня 1992 р., з порушенням канонів, Статуту УПЦ і постанов Архієрейського Собору РПЦ про самостійність і незалежність в управлінні УПЦ, за вказівкою Патріарха Алексія II в Харкові був скликаний «собор», який незаконно обрав ще одного митрополита Київського. Ним став митрополит Володимир (Сабодан), який був перед обранням Керуючим справами Московської Патріархії РПЦ.

11 червня 1992 р. Архієрейський Собор РПЦ вирішив таким чином покарати митрополита Філарета за намір відокремитися від Російської Православної Церкви для утворення Помісної Української Православної Церкви, але митрополит Філарет не визнав за собою вини і не підкорився рішенню Собору, вважаючи його неканонічним і незаконним.

25 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський Помісний Собор, на якому проголошено об'єднання частини Української Православної Церкви і Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Собор визнав незаконним рішення Архієрейського Собору РПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України митрополита Мстислава (Скрипника). Митрополита Філарета було обрано Заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Митрополит Філарет попри всі нападки та інтриги продовжує боротися за створення в Україні Помісної Православної Церкви Київського Патріархату.

У жовтні 1995 року на Всеукраїнському Помісному Соборі митрополит Філарет був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. Він плідно працює над розбудовою Помісної Православної Церкви в Україні, робить чимало і для об'єднання православних віруючих України в лоні Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Освячений Архиєрейський собор Української Православної Церкви Київського Патрiархату 12 грудня 1996 року під головуванням Святійшого патріарха Філарета пiсля старанного дослiдження життя i святительського служiння Київського Митрополита Петра Могили канонiзував i приєднав до лику святих великого Київського Митрополита. У засіданні сесії ЮНЕСКО у Парижі, присвяченому ювілею 400-ліття митрополита Петра Могили, брав участь і Святійший Патріарх Філарет, виступивши з промовою про святительський шлях славетного митрополита та його внесок у розбудову українського православ'я.

3 липня 1996 року у Софії (Болгарія) Патріарх Філарет взяв участь у роботі Церковно-народного собору Болгарської Православної Церкви, на якому були присутні 95 делегатів, з яких 90 проголосували за вибрання найстаршого за поставленням єпископа, митрополита Неврокопського Пимена, Патріархом; а 4 липня того ж року у храмі св. Параскеви в Софії – в інтронізації Святійшого Патріарха Пимена.

На запрошення Його Святості Україну неодноразово відвідував Предстоятель Чорногорської Православної Церкви – архиєпископ Цетінський, митрополит Чорногорський Михаїл.

До 2000-лiття Рiздва Христового з iнiцiативи Святiйшого Патрiарха Філарета було створено церковно-громадський комітет для проведення заходів, присвячених знаменному ювілею в iсторiї християнства. Першим таким заходом на шляху до ювілею стала Всеукраїнська Міжнародна Християнська Асамблея, проведена за участю Київського Патріархату в лютому 1998 року. В роботі Асамблеї, її круглих столів взяла участь велика кiлькiсть науковців, церковних та громадських дiячiв. Київський Патріархат налагодив постійний діалог з iнтелiгенцiєю i знаходить в ній широку підтримку у своїй дiяльностi в духовній сфері.

За роки патріаршества вiн об'їхав з архипастирськими візитами майже всю Україну, зустрічався з єпископатом, духовенством, віруючими усіх єпархій в Україні, а також за її межами. За дієвої участі Святiйшого Патрiарха Фiларета постали з руїн Михайлівський Золотоверхий монастир, храми Успiння Пресвятої Богородиці (Пирогоща), Різдва Христового та багато інших храмів у Києві й по всій Україні.

З 2000 р. вийшло 7 томів повного зібрання послань, проповідей, виступів, звернень і доповідей Святійшого Владики.

У своєму виступі на Помісному Соборі у січні 2001 р. виклав основи соціальної доктрини УПЦ Київського Патріархату.

Патріарх Філарет підтримав візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну, взяв участь у зустрічі Святішого Отця з членами Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій.

Наприкінці 2003 р. був членом-засновником Наради представників християнських Церков України.

15 липня 2004 року у стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря відбувся Помісний Собор, на якому Святійший Патріарх стисло підсумував здобутки УПЦ Київського Патріархату за дев'ятирічний період, показавши динаміку її зростання, накреслив перспективи на майбутнє. Собор канонізував преподобних Іова (1550 - 1621) і Феодосія (друга пол. ХVI ст. - 1629) Манявських та святителя Арсенія Мацієвича (1697 - 1772), митрополита Ростовського.

З 24 по 26 липня 2005 р. Патріарх Філарет перебував з візитом в м. Тріполі (Лівія), де в рамках конференції Асоціації Всесвітнього Ісламського Заклику мав зустрічі з ісламськими діячами, а також з представниками римо-католицької і коптської громад.

13 грудня 2005 р. у Державному оперному театрі України відбувся I Всеукраїнський церковно-громадський форум «За Українську Помісну Православну Церкву». Головною подією Форуму став виступ Патріарха Київського і всієї Русi-України Філарета. Аналітична й одночасно загальнодоступна доповідь Патріарха висвітлила генезис драматичного поділу православ'я в Україні та його небезпечний вплив на сучасну історію.

13 травня 2006 року рішенням Священного Синоду під головуванням Святішого Патріарха і всієї Руси-України Філарета взято курс на реформу освіти в духовних навчальних закладах Української Православної Церкви Київського Патріархату. Плідно функціонують Київська і Львівська Православні Богословські Академії, семінарії у Луцьку та Рівному, Богословський інститут в Івано-Франківську, Теологічне відділення Філософсько-Теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.

15 квітня 2007 року під головуванням Святійшого Патріарха Філарета відбувся Архиєрейський Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, одним з основних рішень якого було прийняття Історико-канонічної Декларації «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква».

12 червня 2007 року в «Українському домі» відбувся ІІ Всеукраїнський церковно-громадський форум «За Українську Помісну Православну Церкву», який повною мірою підтримав і схвалив Історико-канонічну декларацію. Його Святість у своїй доповіді зазначив, що Єдина Помісна Церква – це завдання як Церкви, так і держави, а тому високо оцінив діяльність чинного Президента України Віктора Ющенка у ініціативах з приводу об'єднання розділеного Православ'я в Україні.

Завдяки наполегливій праці Патріарха було перекладено усі богослужбові книги, які потрібні для відправи богослужінь; він увійде в історію як четвертий перекладач Біблії українською мовою. З благословення Патріарха Філарета було безкоштовно видрукувано і розповсюджено близько мільйону примірників Закону Божого. Метою акції є те, щоб ця книга з основ божественного вчення потрапила до кожної оселі, завітала в кожну сім'ю.

За роки предстоятельства Святійшого Патріарха Філарета Українська Православна Церква Київського Патрiархату значно виросла. Якщо в 1995 році Патріархат мав 1200 парафій, то сьогодні — понад 4 тисячі; тоді у складі Церкви було 15 архієреїв, зараз — 38, що відповідає чисельності єпархій: у 1995 році їх було 12, тепер — 33. За соціологічними опитуваннями Київський Патріархат користується підтримкою понад 30% чоловік дорослого населення України (для порівняння – Московський Патріархат в Україні підтримують близько 20%, тобто 6,5 мільйонів чоловік). У грудні 2006 р. в столиці України Києві 52% опитаних віднесли себе до Київського Патріархату і тільки 8% – до Московського Патріархату.

За церковні заслуги нагороджений орденами Російської Православної Церкви, Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського, Болгарського, Грузинського, Польського, Чехословацького Патріархатів та Церков, а також Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета відзначено вищими державними нагородами України – Орденами князя Ярослава Мудрого V (1999), IV (26.06.2002 р.), III (23.01.2004 р.) та ІІ (18.10.2006 р.) ступенів.

    
    Iсторiя православної Церкви знає багато вiдомих iєрархiв, якi впродовж 2000 рокiв християнства достойно потрудилися на благо святої Церкви, для утвердження серед людей християнської апостольської проповiдi, духовних i моральних цiнностей, спасительної вiри i благочестя.

    Слова Господа i Спаса нашого Iсуса Христа: "Iдiть по всьому свiту i проповiдуйте..." (Мк. 16, 15) - майже через 1000 рокiв втiлилися Провидiнням Божим на величних просторах Київської держави. Iз золотоверхого Києва, що сяє банями багатьох церков, розiйшлося християнство по всiй землi України-Руси. Київську митрополичу кафедру, засновану 988 року, посiдали великi церковнi мужi, святителi, якi утверджували своєю дiяльнiстю українську вiру православну i побожне благочестя серед нашого народу. Палкi проповiдi митрополита Iларiона, пастирська ревнiсть митрополита i священномученика Макарiя, вболiвання за святе Українське Православ'я святителя Петра Могили. Це лише побiжний перелiк тих архипастирiв, якi своїми трудами пiднесли Київську Митрополiю до становища найбiльшої на Сходi за територiєю, рiвнем святостi богословської думки.

    Нiщо до кiнця не могло стерти особливостей Українського Православ'я - нi полонiзацiя, нi зросiйщення. На початку нашого бурхливого столiття знову пiднялася з руїн Українська Православна Церква. Триразове її постання свiдчить, що над церковно-визвольним рухом в Українi промишляє Бог, Який неодмiнно приведе до створення єдиної Помiсної Української Православної Церкви.

    Нi, Господь не полишав i не полишить нас, i не буде бiльше з'являтися в нас "треносiв", не буде плачу нашої святої Церкви, бо вона майже на рубежi тисячолiть отримала духовного пастиря нацiї, який своїм повсякденним трудом утверджує крок за кроком помiснiсть, незалежнiсть Українського Православ'я. Святiйший Патрiарх Фiларет для нас - камiнь, на якому будуємо i створюємо мiцний фундамент Української Православної Церкви; для недругiв, якi не хочуть мати незалежної вiд Москви Української Православної Церкви, - камiнь спотикання.

 

    Шлях до святительського служiння

    "Плем'я аспида панує, залишилися нащадки у Iєзавелi, але i благодать подвизається з Iллею.
    Iродiада також тут, Iродiада все ще танцює, вимагаючи голову Iоана, i їй вiддадуть голову Iоана, тому що вона танцює".
    Iоан Золотоустий

    З портрета дивляться розумнi очi пастиря - Екзарха України, упродовж бiльш як тридцяти лiт митрополита Київського, а потiм Патрiарха, достойного наступника Київських митрополитiв. Зберегти Київську Митрополiю вiд безбожникiв у кiнцi 60-х рокiв було не просто. Над бiльшiстю храмiв нависла грiзна рука уповноважених, якi тiльки i чекали команди написати слово "закрыть". Старий Екзарх Iоасаф був не в силi сказати "нi". Це слово прозвучало iз уст 37-лiтнього архиєпископа Фiларета, українця за походженням, якого в 1966 роцi, 14 травня, в день священномученика Макарiя, митрополита Київського, Священний Синод Росiйської Православної Церкви призначив Екзархом України, архиєпископом Київським i Галицьким.

    * * *

    Коли над українським народом починали проводити бiльшовицькi експерименти колективiзацiї, iндустрiалiзацiї, а енкаведистами було накинуто зашморг на Українську Автокефальну Православну Церкву i тисячi храмiв i святинь розграбували i закрили, - в українському селi Благодатне на Донбасi, в родинi Антона i Меланiї Денисенкiв, народився перший син, якого назвали Михайлом. Дитячi роки перервала страшна вiйна, з перших днiв якої батько пiшов на фронт i поклав свою голову в тяжких боях пiд Запорiжжям. Вiдповiдi на свої запитання - невже батько покинув назавжди?.. якщо є Царство Боже, отже, вiн живий?! - Михайло знайшов, постiйно вiдвiдуючи храм. Вiн твердо вирiшив стати священнослужителем. Навiть виключення за це зi школи не перекреслило мрiю.

    У 1946 роцi Михайло Денисенко вступив до 3 класу Одеської Духовної Семiнарiї. Пiслявоєнний час був тяжким: голод, розруха. В селi залишилася мати з ще трьома синами. Всiм чим мiг Михайло допомагав їм i настирливо продовжував навчатися. 1948 року випускника Одеської Духовної Семiнарiї, як одного з найкращих, зарахували студентом Московської Духовної Академiї.

    До священства є двi дороги. Протоптати першу юнаковi було б легко - одружився i став священиком. Однак Михайло, студент Академiї, що знаходилася в Троїце-Сергiєвiй лаврi, обрав чернечий подвиг священнослужiння. Будучи студентом II курсу Академiї, 1 сiчня 1950 року вiн прийняв чернечий постриг з iм'ям Фiларета (на честь Фiларета Милостивого, пам'ять святого 14 грудня) i одержав свiй перший послух у Троїце-Сергiєвiй лаврi. Сюди часто приїжджав Патрiарх Олексiй I звершувати богослужiння. I ось через 15 днiв чернець Фiларет був висвячений Святiйшим Патрiархом Олексiєм на iєродиякона. Два роки продовжував служити, навчатися i нести монастирськiй послух. Iєродиякон Фiларет мав дуже скромну келiю, ревно виконував монастирськi правила, ретельно ставився до богослужiнь.

    1952 року, в день Святої Тройцi, iєродиякон Фiларет був висвячений у сан iєромонаха. Цього ж року вiн закiнчив Духовну Академiю з ступенем кандидата богослов'я, захистивши дисертацiю: "Вчення про вiдкуплення святих отцiв IХ столiття - Афанасiя Великого i Григорiя Богослова". Молодого кандидата богослов'я призначають викладачем Духовної Академiї, а 1953 року Вчена рада Академiї надала отцю Фiларету звання доцента i призначила на посаду старшого помiчника iнспектора Академiї та Семiнарiї. Життя духовної школи з суворою дисциплiною i порядками iєромонаху Фiларету доводилося поєднувати з обов'язками благочинного Троїце-Сергiєвої лаври.

    Працю на нивi церковної освiти iєромонах Фiларет продовжив на посадi iнспектора Саратовської Духовної Семiнарiї. В серпнi 1956 року вiн був пiдвищений до сану iгумена, а через рiк переведений на посаду iнспектора Київської Духовної Семiнарiї. Звичайно, київська духовна школа мала багато проблем, перш за все з примiщенням, але сподiватися на якесь покращення було неможливо. I ректор, i iнспектор, як i належить, проживали у Семiнарiї, яка розташовувалась в стилобатi Андрiївської церкви, що дiяла. Там знаходилася найбiльша святиня нашої Церкви - мощi святої великомученицi Варвари, перенесенi сюди iз зруйнованого Свято-Михайлiвського Золотоверхого монастиря. Перед ними, щовiвторка, неодноразово очолював акафiст iгумен Фiларет. У Семiнарiї викладалося багато богословських предметiв. Iгумен Фiларет читав курси церковної iсторiї i догматичного богослов'я. 12 липня 1958 року iгумена Фiларета пiдвищили до сану архимандрита i призначили ректором Київської Духовної Семiнарiї.

    На початку 60-х рокiв на Церкву знову почалися гонiння, накотилася хвиля закриття храмiв, монастирiв i духовних навчальних закладiв. Для того, щоб остаточно вивести духовенство з рiвноваги, його обклали непомiрними податками.

    У цiй тяжкiй ситуацiї не могла втриматися i Київська Духовна Семiнарiя. 1960 року безбожницька влада ухвалює рiшення про її лiквiдацiю. Ректора Семiнарiї, архимандрита Фiларета, митрополит Iоан (Соколов) призначає керуючим справами Українського Екзархату i настоятелем Володимирського кафедрального собору.

    З травня 1961 року по сiчень 1962 року архимандрит Фiларет був настоятелем Олександро-Невського храму-подвiр'я в Олександрiї (Єгипет).

    У лютому 1962 року архимандрита Фiларета висвятили на єпископа i постановою Священного Синоду Росiйської Православної Церкви призначили єпископом Лузьким, вiкарiєм Ленiнградської єпархiї. Новохiротонiсованому єпископу виповнилося тодi 33 роки. В цi тяжкi роки гонiнь потрiбне було чиєсь мудре керiвництво, щоб Церква продовжувала жити. В Росiйськiй Церквi з'являється тодi досить видний iєрарх - митрополит Ленiнградський i Новгородський Никодим (Ротов). Завдяки його подвижницькiй i разом з тим мудрiй та обережнiй працi Церква в СРСР була збережена. Вiн iшов на компромiси, втрачав iнодi найдорожче, щоб не позбутися головного. Молодому, але вже досвiдченому єпископу-вiкарiю Фiларету доручають керування й Ризькою єпархiєю. А вже 16 червня того ж таки 1962 року владику Фiларета призначають вiкарiєм Середньо-Європейського Екзарха з тимчасовим керiвництвом Екзархатом, а в жовтнi - єпископом Вiденським i Австрiйським. Паства у столицi Австрiї не була численною, складалася переважно з представникiв старої i нової емiграцiї.

    Перш за все єпископ Фiларет взявся за вiдновлення храму, який вже давно потребував ремонту. Його оновлення було великою радiстю для православної пастви, яка дуже полюбила свого архипастиря i шанобливо до нього ставилася. Владика Фiларет згадує проведенi в Австрiї днi як найкращi i найспокiйнiшi. У Вiднi було багато часу для справжнього архипастирства, без турбот про повсякденнi єпархiальнi справи, якi доводилося вирiшувати на Батькiвщинi з великою потугою i пiд повсякденним контролем комунiстичної влади.

    З великим жалем вiденська православна громада прощалася зi своїм архипастирем. Рiшенням Священного Синоду преосвященний Фiларет був призначений єпископом Дмитровським, вiкарiєм Московської єпархiї i ректором Московської Духовної Академiї. Пiсля кiлькох рокiв перерви владика Фiларет знову повернувся до педагогiчної роботи. Головним у дiяльностi преосвященного Фiларета, як ректора, було вiдновлення функцiонування МДА на високому рiвнi. Його стараннями до викладацької роботи повернули висококвалiфiкованих богословiв, звiльнених на вимогу органiв влади. У владики Фiларета в робочому кабiнетi до цього часу стоїть орел, як символ мудрої архиєрейської влади, який подарували йому студенти Московської Духовної Академiї. Але не такого ректора хотiла бачити радянська влада, яка стежила за усiма процесами в Церквi. Владику Фiларета чекало нове призначення. Цього разу до древнього Києва, який, попри часи великих гонiнь на Церкву, все ж таки залишився символом невмирущостi Православ'я, Золотоверхим храмом духовностi.

    Новий український Екзарх - i словом, i дiлом

    "Скажiть менi, що сталося з тиранами, якi колись замахувалися придушити Церкву? Скажiть, де їхнi застiнки, вогнища, де зуби їхнiх хижих звiрiв i вiдточенi мечi їхнiх катiв? Вони хотiли дiяти, але нiчого не зробили".
    Iоан Золотоустий

    Український Екзархат був утворений на теренах України пiсля Другої свiтової вiйни. Найбiльшою з єпархiй була Львiвська, в юрисдикцiю якої входили парафiї Львiвської i Тернопiльської областей разом з однiєю з найбiльших святинь - Почаївською лаврою. Ця єпархiя нараховувала понад 1000 приходiв. Загалом Український Екзархат складав близько 60 % парафiй всього Московського Патрiархату. На чолi його стояв Митрополит з титулом Київський i Галицький. Разом з тим Екзарх України був першим членом Священного Синоду Росiйської Православної Церкви. До 1966 року Український Екзархат очолював митрополит Iоан (Соколов). У зв'язку iз погiршенням здоров'я його було вiдправлено на спочинок, а Екзархом призначено митрополита Iоасафа, який управляв Київською кафедрою всього два роки.

    Пiсля смертi Iоасафа перед Священним Синодом i Патрiархом Олексiєм I постала велика проблема - кого призначити на таку вiдповiдальну кафедру. Зупинилися на 37-лiтньому архиєпископi Фiларетi, ректорi МДА. Перша проповiдь новопризначеного Екзарха у Володимирському соборi не дуже сподобалась органам влади. Мовилося в нiй про насущне i наболiле: "Нам кажуть, що християнство як релiгiя вiдживає, але свiдченням того, що це не так, є хрести на могилах померлих". Цiєю проповiддю молодий Екзарх хотiв утвердити, що вiра християнська, попри страшнi гонiння з боку безбожного комунiстичного режиму, продовжуватиме iснувати, i Церкву православну "врата пекельнi" не здолають. Слово пастиря сильно вразило присутнiх. У соборi знаходились i шпигуни, якi слiдкували за кожним кроком архиєпископа Фiларета, i через декiлька днiв його викликали "в органи" i "порадили" висловлюватися стриманiше, бо iнакше доведеться помiняти кафедру.

    Провадити церковну працю, керувати Українським Екзархатом було нелегко. Владика мав виявляти не тiльки мудрiсть, а й пам'ятати, що за спиною в нього багатомiльйонна українська паства, яка навiть у часи лютих гонiнь не переставала вiрити у Всемогутнього Бога. Все це враховував Екзарх України, архиєпископ Київський i Галицький Фiларет.

    Київськi святителi завжди носили сан митрополитiв. Лише в першiй половинi ХVIII столiття, коли Київська Митрополiя була ущемлена росiйськими iмператорами i синодальною Церквою у правах i привiлеях, iмператриця Анна заборонила новообраному Київському архипастирю Варлааму Вонатовичу носити титул митрополита i бiлий клобук i звела його титул до архиєпископа. Проте така несправедливiсть тривала недовго. Бiльш лояльна до українцiв iмператриця Єлизавета знову надала право Київському святителю носити титул митрополита.

    У 60-тi роки духовенство Українського Екзархату також поставило перед собою запитання: чому їх Предстоятель носить титул архиєпископа? У Москвi в Синодi це пояснювали молодим вiком Екзарха.

    Але 25 лютого 1968 року архиєпископ Фiларет був пiдвищений до сану митрополита.

    Новий Екзарх, незважаючи на полiтику держави щодо Церкви, намагається хоч якось пожвавити церковну дiяльнiсть. Вiн активно вiдвiдує єпархiї i парафiї, монастирi; вiдправляє богослужiння у Свято-Успенськiй Почаївськiй лаврi.

    Архипастирськi поїздки об'єднували, гуртували i пiдтримували духовенство, яке було зневажене безбожницькою владою, вселяли надiю на краще в серця вiруючих. Значно молодшим стає вiк єпископату i духовенства. Припиняється закриття церков. Деякi храми отримують дозвiл на ремонт пiсля довгих рокiв заборони. Вiдновлюється видання журналу "Православний вiсник", а також "Церковного календаря" з богослужбовими вказiвками i уставом. Видається вперше за кiлька десятилiть багатотисячним тиражем "Молитвослов" церковнослов'янською мовою в українському фонетичному варiантi. До 1000-лiття Хрещення Руси започатковується праця перекладу Святого Письма українською мовою. До цiєї роботи митрополит Фiларет залучає найкращих мовознавцiв, лiтераторiв i консультантiв. Пiсля кiлькох рокiв працi з'являється "Новий Завiт" українською мовою, що й досi користується повагою i вважається одним з найкращих перекладiв.

    За церковнi заслуги високопреосвященний Фiларет нагороджується орденом святого благовiрного князя Володимира I i II ступенiв, а також церковними нагородами Олександрiйської, Антиохiйської, Єрусалимської, Чехословацької Православних Церков. 17 червня 1971 року згiдно з указом Святiйшого Патрiарха Пимена митрополит Фiларет здобув право носити двi панагiї.

    Одночасно з трудами для благоустрою Українського Екзархату, митрополит Фiларет стає вiдомим у церковних колах рiзних конфесiй як видатний екуменiчний та миротворчий дiяч. Саме в той час мiсiю миротворництва було покладено урядом СРСР на православну Церкву.

    Коли стала очевидною нездоланнiсть Церкви в комунiстичнiй країнi, то її становище i вплив вирiшили використовувати на мiжнароднiй аренi. Тепер Святiйший Патрiарх згадує, що постiйна участь iєрархiв Церкви в рiзних християнських форумах далеко виходила за рамки лише так званої миротворницької полiтики колишнього СРСР. Спiлкування з свiтом давало можливiсть зрозумiти правду i знайти iстину. Керуючись євангельськими заповiдями, на цi зустрiчi i розмови легко йшла християнська свiтова спiльнота, представники якої все частiше i частiше вiдвiдували Радянський Союз.

    Митрополит Фiларет стає членом Комiсiї Священного Синоду з питань християнської єдностi та мiжцерковних вiдносин. Як член або голова делегацiї, владика Фiларет вiд 1961 року вiдвiдав майже 100 країн. Його голос було чути на конгресах, асамблеях i конференцiях, якi обговорювали питання миру i злагоди у свiтi. Митрополит Фiларет взяв участь у двох асамблеях Конференцiї Європейських Церков; у всесвiтнiх конференцiях "Релiгiя i мир" у Кiото (Японiя, жовтень 1970) i в Лувенi (Бельгiя, серпень 1974), був членом делегацiї Росiйської Православної Церкви на IV i V Асамблеях Всесвiтньої Ради Церков, II-V Всехристиянських Мирних Конгресах (ВМК). На III Конгресi вiн був обраний членом Робочого комiтету ХМК, а з квiтня 1978 року митрополит Фiларет - вiце-президент ХМК i голова Комiтету продовження роботи ХМК на V Всеукраїнському Мирному Конгресi. З 1977 року митрополит Фiларет - член Всесвiтньої Ради Миру.

    Участь у миротворницькiй дiяльностi принесла Українському Екзарху великий авторитет серед свiтової громадськостi. У листопадi 1998 року, коли Святiйший Патрiарх Фiларет перебував з архипастирським вiзитом у США, на одному iз прийомiв конгресмен США вручив Його Святостi грамоту, в якiй написано, що Конгрес США високо цiнує дiяльнiсть i невтомну працю владики Фiларета на благо миру та для зменшення небезпеки виникнення холодної вiйни в 70-х - 80-х роках.

    Митрополит Фiларет не переставав працювати на нивi богослов'я. У 1970 р. його обрали почесним членом Московської Духовної Академiї, а в 1973 роцi - Ленiнградської. Митрополит Фiларет - автор багатьох богословських праць та доповiдей на науково-богословських зустрiчах та конференцiях. В 1979 роцi Будапештська Реформатська Духовна Академiя удостоїла митрополита Фiларета ступеня почесного доктора богослов'я. В 1984 роцi йому присвоїли ступiнь доктора богослов'я honoris causa Богословського факультету Яна Гуса (Прага).

    Свою невтомну працю митрополит Фiларет поєднує iз постiйним звершенням богослужiнь у Володимирському кафедральному соборi. Його палкi проповiдi глибоко проникали у душу кожного вiруючого. Потреба у молитвi у високопреосвященнiйшого Екзарха України була такою високою, що часто, повертаючись iз закордонних поїздок, вiн з вокзалу або летовища, не вiдпочиваючи, їхав вiдразу на всенiчну чи лiтургiю до Володимирського собору.

    У 80-х роках, як перший член Священного Синоду Росiйської Православної Церкви, митрополит Фiларет працював над пiдготовкою до величного ювiлею 1000-лiття Хрещення Руси. Зобов'язувала до цього i старовинна Київська кафедра, яку вiн посiдав вже майже 20 рокiв. Через похилий вiк Патрiарха Пимена комiтет з пiдготовки до 1000-лiття Хрещення Руси очолив Митрополит Київський. Вперше святкування ювiлею обговорювалося на засiданнi Священного Синоду на початку 80-х рокiв. I вiдразу виникло запитання: "Як до цього поставиться комунiстичний Кремль?" Адже святкування повинно пройти на високому рiвнi з запрошенням на ювiлей гостей iз-за кордону. Тому члени Синоду, а особливо митрополит Фiларет, наполягали на необхiдностi облаштування нової резиденцiї для Патрiарха Московського (йшлося тодi про повернення напiвзруйнованого Свято-Данилового монастиря). Крiм того, Церквi треба було повернути Свято-Успенську Києво-Печерську лавру. Серед членiв Синоду в таке мало хто вiрив, але час працював, як-то кажуть, на Церкву, i 1000-лiтнiй ювiлей святкували в дещо iнших полiтичних умовах. Прихiд до влади М. Горбачова, проголошення курсу на так звану перебудову в другiй половинi 80-х значно змiнили ставлення влади до Церкви. На першому прийомi у Кремлi саме митрополит Фiларет порушив питання про повернення Церквi Києво-Печерської лаври. Через деякий час iз великими труднощами, всупереч волi Першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, Києво-Печерську лавру повертають Церквi. Все це сталося пiд час Помiсного Собору РПЦ. Митрополита Фiларета термiново викликають до Києва i вручають рiшення Ради Мiнiстрiв про передачу святинi українського народу православнiй Церквi.

    Святкування 1000-лiття Хрещення Руси, на яке з'їхалося багато гостей та делегацiй вiд християнських Церков усього свiту, проходило iз величезним трiумфом у Москвi та Києвi. Пiд час молебня бiля пам'ятника князю Володимиру пiшов рясний дощ. Хтось говорив, що це Божа благодать, а хтось сказав: "Це вдруге святий князь Володимир окроплює нас святою водою". Завершувалася епоха вульгарного державного атеїзму, доба гонiння на Церкву Христову, на Божий народ. Тiльки на душi у митрополита Фiларета було не зовсiм радiсно. Величаючи у похвалi-молитвi святого рiвноапостольного князя Володимира, Митрополит Київський i Галицький роздумував над клопiткими днями, що чекали на нього. Потрiбно було впорядкувати передану територiю Дальнiх печер Києво-Печерської лаври, вiдремонтувати келiї i будiвлi для братiї, вiдновити Київську Духовну Семiнарiю. З "потеплiнням" для Церкви вiдкривалося багато можливостей, а разом з тим - багато труднощiв. Найбiльше митрополита Фiларета терзали прикрi слова, що дуже запали в душу. Сказанi вони були рiзко, пiдступно, пiд час святкувань: "Ух, подняли головы. Подождите, отпразднуете свое тысячелетие, и мы вам устроим..."

    Хресною дорогою заради Української Церкви

    "Скiльки б не здiймались i не били хвилi, корабель Христiв не загине.
    Чого ж менi боятися? Смертi? Але я скажу з апостолом: "Життя моє - Христос, а смерть - моє вiднайдення". Вигнання? Але земля належить Господу з усiм, що вона мiстить. Позбавлення майна? Я нiчого не принiс у цей свiт, i нiчого з нього не винесу iз собою. До всього, що може змусити людину тремтiти, - я ставлюся з презирством... Я кажу вам так, як чиню, i взиваю до любовi вашої, хай буде ця любов довiрливою".
    Iоан Золотоустий

    "Справа автокефалiї - незалежностi - Української Церкви має важливе значення поруч з справою незалежностi державної та майже в тiй самiй мiрi стоїть бiльмом в оцi тих, хто нацiональне визволення українського народу вважає за кривду для "єдинаго русскаго народа". Отож з боку природжених москалiв i з боку "самоотверженных" землячкiв наших часто доводиться чути з приводу унезалежнення Української Церкви надто рiшучi заперечення, з покликанням, звичайно, на церковнi канони, якi Українська Церква мовбито тяжко при тому порушує. Такий сакраментальний аргумент звучить тим бiльш непереможно, що звичайно мало хто знає дiйсну природу канону з погляду його змiнностi чи незмiнностi, а ще менше - змiст i характер канонiв, що належать до даної справи. Тож можна безкарно оперувати канонiчними аргументами в певностi, що рiчевого заперечення не зустрiнеш. В цьому випадку люди рiшучої вдачi та гарячого намiру просто хапають летючi докази десь iз повiтря i ними впевнено оперують лише тому, що то придається до певної цiлi. Насправдi ж вся та аргументацiя може рахувати лише на цiлковиту неосвiдомленiсть загалу в цiй спецiальнiй справi, i всi тi загальнi покликання на канони, на церковну практику, на порушення якихось церковно-правних вимог мають з церковним правом спiльного не бiльше, нiж колись шукання фiлософського камiння мало спiльного iз справжньою хiмiєю" (Лотоцький О. Сторiнки минулого. Ч. 4. В Царгородi. - Вид. УПЦ в США, 1966).

    Українське Православ'я завжди було самобутнiм, мало багато власних особливостей, зберiгало традицiї i звичаї народу. Навiть майже 300-лiтня опiка, "окормлєнiє" з боку Росiйської Церкви не могло цього стерти. Як тiльки з'являлась якась можливiсть вiдродитися, встати, звiльнитися вiд такого "окормлєнiя", поставала Українська Православна Церква. Третє її вiдродження припало на кiнець 80-х - початок 90-х рокiв ХХ столiття. Церковно-нацiональний рух за незалежну Українську Православну Церкву розпочався з найбiльшої в той час єпархiї Росiйської Православної Церкви - Львiвської i невдовзi охопив усю Галичину. Для митрополита Фiларета стала очевидною iстина: якщо Радянський Союз розпадається, то в незалежнiй Українi має постати незалежна Церква. Полiтичнi подiї, змiни в українському буттi, пiдняття прапора боротьби за українське нацiональне вiдродження - все це змушувало переглянути позицiї Українського Екзархату.

    Пiсля смертi Патрiарха Пимена у травнi 1990 року Священний Синод Росiйської Православної Церкви таємним голосуванням обрав патрiаршим Мiсцеблюстителем Митрополита Київського i Галицького Фiларета. У деяких членiв Синоду, вiдкрито налаштованих проти того, що вiдбувалося в Українi, обрання патрiаршим Мiсцеблюстителем митрополита-українця викликало, м'яко кажучи, подив. "Как? Думали о другом (цим "iншим" мав бути Ленiнградський митрополит Олексiй /Рiдiгер/), а вышло совсем иначе," - розвiв руками Бiлоруський митрополит Фiларет (Вахромеєв). Прохолодне ставлення до патрiаршого Мiсцеблюстителя митрополита Фiларета не можна було не помiтити i на прийомi в Радi у справах релiгiй. Стало очевидно - серед єпископату Московської Патрiархiї погано провели роботу спецслужби, якi робили ставку на Олексiя.

    Але попереду були ще Помiсний Собор i вибори нового Патрiарха. По єпархiях розiйшлися таємнi циркуляри iз вказiвками не влаштовувати величних зустрiчей патрiаршому Мiсцеблюстителю, бо, мовляв, Патрiархом Фiларет все одно не стане. Усю пiдступнiсть стосовно патрiаршого Мiсцеблюстителя показав Помiсний Собор РПЦ 7-8 червня 1990 р., який обрав Патрiархом Московським i всiєї Руси митрополита Олексiя (Рiдiгера). Напередоднi Собору вже було вiдомо, хто буде новим Патрiархом. Ченцi Троїце-Сергiєвої лаври вiдкрито говорили про те делегатам Собору i виступали в ролi "провидцiв", запевняючи: "Хохол не может быть Патриархом Московским!" Митрополит Олексiй заздалегiдь виготовив iконки iз патрiаршим благословенням. Вибори розiграли за сценарiєм, написаним навiть не в Свято-Даниловiм монастирi, а швидше на Луб'янцi. Тiльки одне можна сказати напевне - Боже Провидiння берегло достойного iєрарха, митрополита Фiларета, для України.

    Подiї в Українi тим часом розвивалися досить стрiмко. Єпископат Українського Екзархату став серйозно замислюватися над проблемами, що поставали на часi. Потрiбно було змiнювати статутне становище Церкви. Iнiцiатором цього став митрополит Фiларет. 25-27 жовтня 1990 року Архиєрейський Собор РПЦ надає Українськiй Православнiй Церквi (так було перейменовано Український Екзархат) самостiйнiсть i незалежнiсть в управлiннi. Митрополит Фiларет одноголосно обирається українським єпископатом Митрополитом Київським i всiєї України, Предстоятелем Української Православної Церкви. Грамоту про таке статутне становище УПЦ вручив 26 жовтня 1990 року у Софiйському соборi пiсля Божественної лiтургiї Патрiарх Олексiй II, якого Київ зустрiв непривiтно. Вiдбулися зiткнення мiж вiруючими УПЦ i УАПЦ на Софiйськiй площi. Бачачи, що УПЦ вислизає з його рук, Патрiарх Олексiй II продовжував твердити: "Не дадим разорвать церковный хитон".

    Остаточно проблему статусу православної Церкви в Українi розв'язав путч серпня 1991 року. Останнiй демарш старих комунiстiв призвiв до повного розвалу СРСР. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголошує Акт про державну незалежнiсть України. Здiйснилася вiковiчна мрiя українцiв. Митрополит Фiларет розумiв, що Церква мала благословити цей акт i цим засвiдчити свою повну пiдтримку волi народу.

    1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерськiй лаврi вiдбувся Помiсний Собор Української Православної Церкви, який одноголосно ухвалив рiшення про повну канонiчну незалежнiсть, тобто автокефалiю. Увесь єпископат, духовенство, ченцi, вiруючi звернулися до Московського Патрiарха Олексiя з проханням надати канонiчну незалежнiсть Українськiй Православнiй Церквi. Через мiсяць, 1 грудня, волевиявленням українського народу на референдумi було остаточно пiдтверджено незалежнiсть України, що ще раз переконало у правильностi рiшення Помiсного Собору УПЦ. Бажання мати не тiльки незалежну Українську державу, а й незалежну православну Церкву виявило 92 % людей, що голосували на референдумi.

    В Москвi занепокоїлися не тiльки церковники, але й спецслужби, якi заявили: "Якщо втратили полiтичне володiння Україною, то нi в якому разi не упустимо духовної влади". I тодi в Україну, пiд виглядом "благочестивих паломникiв", посунули емiсари з прокламацiями, брудними листiвками, погрозами, звинуваченнями: "Если отколетесь от матери-Церкви - погибель," - заявляли патрiотичнi "паломники". Особливо запекло велась пропаганда проти автокефалiї у монастирях. Це легко було помiтити благочестивому православному українцю. I раптом три єпископи заявили про вiдкликання своїх пiдписiв пiд постановою Собору УПЦ. Стало очевидним - на єпископат УПЦ почали тиснути спецслужби. У "вєздєчiтаємом" журналi "Огонек" пiд керiвництвом "прожектора перебудови" В. Коротича з'явилася стаття А. Нєжного проти митрополита Фiларета. Зрозумiло, що камiння треба жбурляти в Предстоятеля. Тому-то писали i писали нєжнi, анiсiмови, геруки, речинськi всiлякi пасквiлi, в один голос називаючи владику: "нєпотопляємий Фiларет". I тiльки це було iстинним - митрополит Фiларет дiйсно був непотопаючим у цiй складнiй ситуацiї. Вiн твердо став на шлях незалежностi Українського Православ'я, хоч Московська Патрiархiя як нiколи пiдло i пiдступно дiяла проти Предстоятеля УПЦ. В один iз лютневих днiв 1992 року по Києву розклеїли листiвки iз повiдомленням про намiр замiнити Предстоятеля УПЦ митрополита Фiларета на митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами Московської Патрiархiї, також українця, але ревного захисника iнтересiв Росiйського Православ'я.

    Єпископат Української Православної Церкви ще раз заявив про свою одностайнiсть у пiдтримцi рiшень Помiсного Собору 1-3 листопада 1991 р. В Москвi вирiшили скликати Архиєрейський Собор для остаточного визначення ставлення до питання української автокефалiї. Негласно було проведено пiдготовку i розроблено сценарiй дискредитацiї Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського i всiєї України Фiларета. 1-2 квiтня 1992 року в Москвi вiдбувся Архиєрейський Собор Росiйської Православної Церкви, який фактично вiдмовив Українськiй Православнiй Церквi у наданнi автокефалiї. З грубим порушенням регламенту Собору, який фактично перетворився на пилатiв суд, росiйський єпископат iз люттю накинувся на митрополита Фiларета. Чекати ж пiдтримки вiд українських єпископiв, яких остаточно у Москвi обробили, було справою марною. Патрiарх Олексiй II вирiшив неканонiчним способом усунути митрополита Фiларета з посади Предстоятеля Української Православної Церкви i замiнити своїм ставлеником - митрополитом Ростовським i Новочеркаським Володимиром (Сабоданом).

    Серед вiруючих України таке рiшення московських iєрархiв викликало обурення i гнiв. Духовенство, миряни стали на захист свого Предстоятеля. В кiнцi травня у Києвi вiдбулася конференцiя духовенства i мирян на захист прав Української Православної Церкви, якi грубо розтоптала Московська Патрiархiя.

    Тим часом не обiйшлося без ще одного збiговиська, яке на порушення канонiв, статуту УПЦ i постанов Архиєрейського Собору РПЦ про самостiйнiсть i незалежнiсть в управлiннi УПЦ, за вказiвкою Патрiарха Олексiя II скликали в Харковi. Цей "Собор" i обрав ще одного митрополита Київського - Володимира (Сабодана). Натомiсть митрополита Фiларета було позбавлено сану на Синодi в Москвi. В такий спосiб Московська Патрiархiя "розв'язала" питання автокефалiї української Церкви, пообiцявши ще раз повернутися до цього питання в 1995 роцi. Але минув уже й 1999 рiк, а "вiз i нинi там".

    Митрополит Фiларет не визнав рiшень Московського Синоду i не пiдкорився їм, як незаконним, неканонiчним та симонiйним. Вiн розiслав Апеляцiю до всiх Предстоятелiв Помiсних Православних Церков, у якiй розкрив безглуздя московських синодальних рiшень. 25 червня 1992 року в Києвi вiдбувся iсторичного значення Всеукраїнський Православний Собор, який об'єднав двi гiлки Українського Православ'я - УАПЦ i УПЦ - в єдину Помiсну Українську Православну Церкву Київського Патрiархату. Предстоятелем цiєї Церкви обрали Патрiарха Київського i всiєї України Мстислава, його заступником - митрополита Фiларета. Об'єднання Церков пiдтримали бiльше як 3000 православних парафiй, мiльйони вiруючих. Патрiаршим кафедральним собором став Свято-Володимирський.

    Парламент Української держави також вiдреагував на церковнi подiї в Українi. Постановою Президiї Верховної Ради України Харкiвський Собор було визнано незаконним. Попри це, церковно-державна полiтика в Українi залишалася недостатньо сформованою. З цього вмiло користалися вороги Українського Православ'я i зумiли "протягти" митрополита Володимира (Сабодана) в Україну.

    Митрополит Фiларет продовжував вiдстоювати позицiї Української Православної Церкви Київського Патрiархату як законної правонаступницi УАПЦ i УПЦ. Швидко зростала кiлькiсть парафiй, зокрема в Київськiй, Волинськiй, Рiвненськiй, Вiнницькiй областях i на Сходi України. На територiї Свято-Михайлiвського монастиря було вiдкрито Київську Духовну Академiю i Семiнарiю.

    На теренах України фактично сформувалися двi православнi Церкви - українська i московська. Причому остання прикрилася назвою УПЦ, спецiально замовчуючи свою юрисдикцiю i приналежнiсть до Московського Патрiархату. Роздiлення Церков, без сумнiву, було iнспiроване зовнi Московською Патрiархiєю. Але сили, якi розумiли значимiсть Київського Патрiархату у розбудовi нацiональної духовностi i незалежностi України, не могли змиритися iз стрiмким його зростанням, i тому "влаштували" ще одну Церкву пiд назвою УАПЦ, до якої правомiрно можна додати приставку - нова (н). Цю УАПЦ (н), яку невдовзi очолив (вересень 1993) пiсля розлучення у похилому вiцi зi своєю матушкою Патрiарх Димитрiй (Володимир Ярема), спецiально виставили проти Київського Патрiархату як силу, що мала гальмувати справу створення єдиної Помiсної Православної Церкви в Українi. Недаремно з печерських лаврських пагорбiв звучали вiдгуки про УАПЦ (н), як про "дружню конфесiю" УПЦ Московського Патрiархату. До цiєї "дружньої конфесiї" "водворялiсь" все новi й новi особи, як-от Iгор Iсiченко, колишнiй викладач-фiлолог Харкiвського унiверситету, нинi єпископ УАПЦ (н).

    З скорботою зустрiла українська паства звiстку про смерть Патрiарха Мстислава 11 червня 1993 року. Мiсцеблюстителем патрiаршого престолу обрали архиєпископа Володимира (Романюка). А на Всеукраїнському Помiсному Соборi 20 жовтня 1993 року Володимира, вже митрополита Чернiгiвського i Сумського, було обрано Патрiархом Київським i всiєї Руси-України. Заступником Патрiарха Помiсний Собор майже одноголосно (один проти) обрав митрополита Фiларета. Патрiаршество Володимира (Романюка) було для нашої святої Церкви досить спокiйним, продовжувався процес її становлення i зростання. Збiльшилася кiлькiсть єпископiв, якi поставлялися на новi кафедри, переважно на сходi України. Але пiдiрване радянськими концтаборами здоров'я Святiйшого Патрiарха Володимира не давало йому можливостi на повну силу керувати Київським Патрiархатом. У цьому дбайливо i ревно допомагав йому досвiдчений митрополит Фiларет. Вiн супроводжував Патрiарха в його архипастирських поїздках. Згодом митрополит Фiларет неодноразово пiдкреслював, що коротке патрiаршество Володимира (Романюка) мало велике значення для збереження єдностi Київського Патрiархату, на яку зазiхали зовнiшнi i внутрiшнi вороги, що весь час пiдбурювали до нового роздiлення в Церквi.

    14 липня 1995 року раптово помер Святiйший Патрiарх Київський i всiєї Руси-України Володимир (Романюк). Священний Синод, зiбравшись у Києвi 15 липня, обрав патрiаршим Мiсцеблюстителем заступника Патрiарха митрополита Фiларета. Похорон спочилого в Бозi Патрiарха Володимира було призначено на вiвторок, 18 липня 1995 року.

    "Чорний вiвторок" - так назвали цей трагiчний день похорону Патрiарха Володимира. Багатотисячну процесiю з тiлом покiйного святителя зупинили на шляху до Софiйського собору, кафедри київських митрополитiв. Саме у цiй українськiй святинi мало лягти тiло спочилого Патрiарха, як достойного правонаступника київських святителiв. Зазомбованi загони беркутiвцiв з палицями в руках i з сльозоточивим газом стали проти вiруючих Київського Патрiархату. Перша сутичка на Володимирськiй вулицi i побиття сотень вiруючих бiля стiн Софiйської дзвiницi довели шалене звiрство i ненависть "нашої" влади, яка поставила собi за мету з похороном Патрiарха Володимира поховати i Київський Патрiархат, для якого цей день став дiйсно днем випробовування, днем, коли вирiшувалося: бути чи не бути? До цього часу ще не можна збагнути до кiнця того, що сталося на Софiйському майданi 18 липня. Українська держава, влада нiбито також українська, український Президент - все дихає волею? Нi, далеко нi! Українському Патрiарху не знайшлося достойного мiсця. Його поховали бiля стiн Святої Софiї зовнi. Але Провидiнням Божим Київський Патрiархат вистояв проти безбожницьких темних сил, безглуздя i вiдсутностi елементарної цивiлiзованостi. Неабияку мужнiсть i мудрiсть виявив тодi митрополит Фiларет. Похорон Патрiарха Володимира об'єднав навколо Київського Патрiархату усi нацiонально-демократичнi сили, iнтелiгенцiю. На однiй iз прес-конференцiй митрополит Фiларет сказав: "Патрiарх Володимир своєю смертю зробив значно бiльше, нiж за своє патрiарше служiння". I дiйсно, його похорон став знаменням, своєрiдним випробовуванням Української держави на незалежнiсть. I залишилася могила Патрiарха бiля стiн наче для проповiдi i постiйного нагадування: "Не розхолоджуйтесь, не дрiмайте, бо ворог не спить". Так, дiйсно, спочилий Патрiарх i донинi проповiдує, бо ще не вiдбувся суд земний над беззаконниками. Та неодмiнно буде Божий справедливий суд над святотатцями i вандалами.

    Волевиявленням Святого Духа - проти московської анафеми

    "Христос зi мною! Чого я буду боятися? Його Євангелiє в руках моїх - посох, на який я спираюсь. Ось де моє пристановище, ось мирна пристань душi моєї. Бурi, на мене зведенi, море, на мене обрушене, несамовитiсть володарiв i сильних свiту... все це для мене не бiльше за павутиння".
    Iоан Золотоустий

    "Аксiос, аксiос, аксiос!" - прозвучало пiд склепiнням величного Свято-Володимирського собору. Всеукраїнський Помiсний Собор 20-21 жовтня 1995 року обрав нового достойного наступника київських святителiв Михаїла, Iларiона, Макарiя, Петра, Патрiархiв Мстислава i Володимира - Патрiарха Київського i всiєї Руси-України, третього Патрiарха Помiсної Української Православної Церкви Київського Патрiархату Фiларета. "Ви народилися в селi Благодатному i благодать Божа спочила над Вами", - з такими вiтальними словами звернувся до новообраного Патрiарха постiйний член Синоду, митрополит Львiвський i Сокальський Андрiй.

    Iнтронiзацiя Патрiарха вiдбулася 22 жовтня 1995 року у Свято-Володимирському кафедральному соборi. Хвилююче проходив сам чин патрiаршої iнтронiзацiї. В багатьох священнослужителiв i вiруючих виступали сльози на очах вiд великої духовної радостi, яку переживала паства Київського Патрiархату. Згiдно з чином, новообраного Патрiарха садовили на Горньому мiсцi найстаршi постiйнi члени Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патрiархату - митрополит Львiвський i Сокальський Андрiй та митрополит Луцький i Волинський Якiв. У своїй iнтронiзацiйнiй промовi Святiйший Патрiарх Київський i всiєї Руси-України окреслив головнi напрямки церковної дiяльностi i працi щодо створення єдиної Помiсної Української Православної Церкви. З амвона промовляв Патрiарх i святитель Української Церкви з великим досвiдом церковного полiтика i дипломата.

    Пiсля обрання Патрiархом митрополита Фiларета ставлення влади до Київського Патрiархату дещо потеплiшало, але не настiльки, щоб вважатися iдеальним.

    На День Києва 1996 року Святiйший владика Фiларет освятив пам'ятник рiвноапостольнiй княгинi Ользi на Михайлiвськiй площi. В день рiчницi смертi Патрiарха Володимира на кошти Київської мiськдержадмiнiстрацiї встановлюється мармуровий надгробок на могилi. Ухвалюється рiшення поки що не перепоховувати останкiв Патрiарха Володимира.

    Найвеличнiшою акцiєю першого року дiяльностi Патрiарха Фiларета стала канонiзацiя Київського митрополита Петра Могили. Архиєрейський Собор, що вiдбувся у Свято-Володимирському соборi, 12 грудня 1996 року причислив до сонму святих найвидатнiшого проводиря у тисячолiтнiй iсторiї Українського Православ'я, свiтильника вiри православної Церкви Петра Могилу. До дня урочистої канонiзацiї з'явилися друком "Требник" Петра Могили та його "Катехизис". В засiданнi сесiї ЮНЕСКО у Парижi, присвяченому 400-лiтньому ювiлею митрополита Петра Могили, брав участь i Святiйший Патрiарх Фiларет, виступивши з промовою про святительський шлях славетного українського митрополита та його внесок у розбудову Українського Православ'я.

    Тим часом у Москвi не переставали думати, як дошкульнiше зневажити Патрiарха Фiларета. Ще на Архиєрейському Соборi в бiлокам'янiй ухвалили рiшення, що, коли Фiларет не розкається, "да будет ему анафема". Це набуло широкого розголосу в Українi. Фiларет, тодi ще митрополит, вiдповiв на це брошурою "До питання про церковнi анафеми", в якiй не тiльки роз'яснив суть анафем у Древнiй Церквi, а й викрив їх безглуздя в Московськiй Церквi. Через два роки, на лютневому Архиєрейському Соборi РПЦ, таки проголосили анафему Патрiарху Фiларету. Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патрiархату вiдреагував на черговий "московський налигач" дуже короткою i зрозумiлою заявою, у якiй вiдзначив, що рiшення Архиєрейського Собору РПЦ не має жодної канонiчної сили над Предстоятелем незалежної УПЦ. Анафема була останнiм "церковним прєщєнiєм" московських "благочестивцiв" i "святош". Бiльшого вигадати вони вже не могли. Ось так Московська Патрiархiя вiддячила одному з найвидатнiших її iєрархiв, невтомному трудiвниковi i багатолiтньому Екзарху України. Прецедент в iсторiї дуже цiкавий. Колишнього кандидата на Московський патрiарший престiл звели просто до "анафеми перед усiм народом". Якщо знову повернутися до патрiарших виборiв в Москвi 1990 року, то слiд згадати простiсiньку правду - Московську патрiаршу кафедру Олексiй II посiв шляхом iнтриг i втручання спецслужб у суто церковний процес. Це не означає, що її неодмiнно мусив би посiсти митрополит Фiларет, який, до речi, про це нiколи не шкодував.

    Анафема не мала нiякого впливу i значення в Українi. Навiть iєрарх Росiйської Церкви митрополит Кирил серед своїх заявив: "С анафемой получилось как всегда, она ничего не дала и безрезультатна".

    ...Другий рiк патрiаршества для Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патрiархату ознаменувався багатьма подiями церковного життя. 1997 року виповнилося рiвно 500 рокiв з дня мученицької кончини святителя Макарiя, митрополита Київського i всiєї Руси, мощi якого спочивають у Свято-Володимирському соборi. Перед ними кожного четверга митрополит, а нинi Патрiарх Фiларет звершує службу з акафiстом. Вiрить в його небесне заступництво i молитву перед Богом за свою роздiлену паству. Святiйший Патрiарх Фiларет 14 травня 1997 року у спiвслужiннi багатьох iєрархiв та духовенства очолив головнi урочистостi. Життя святителя Макарiя - це приклад ревного служiння Боговi, Церквi, своєму народовi. Українська Церква завжди мала дiйсно достойних iєрархiв. Як день всенародного покаяння i очищення увiйшло в iсторiю Українського Православ'я 24 травня 1997 року. З iнiцiативи Патрiарха Фiларета згiдно з Указом Президента України Л. Кучми почалося вiдновлення собору Золотоверхого Михайлiвського монастиря. Закладення храму звершив Святiйший Патрiарх Фiларет у присутностi Президента України та високих посадових осiб. Нова сторiнка iсторiї Київського Патрiархату розпочинається iз вiдродження нацiональної святинi, зруйнованої 1935 року. У той сонячний день серед присутнiх панував оптимiзм, пiдкрiплений ще й вiдкриттям пам'ятника Ярославу Мудрому, який зображений з макетом Софiйського собору на долонi. Символiчно, що цi двi подiї освячував Святiйший Патрiарх Фiларет. Минуло трохи бiльше року, i Михайлiвський собор iз дзвiницею, стараннями мера столицi Олександра Омельченка, постав в усiй своїй величi. Значна сума коштiв для вiдродження пам'ятки ХII столiття надiйшла вiд української дiаспори.

    Архипастирська праця Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патрiархату триває. Наша Церква поповнюється новими єпископами, зростає кiлькiсть парафiй. До 2000-лiття Рiздва Христового з iнiцiативи Святiйшого Патрiарха Фiларета створено церковно-громадський комiтет для проведення заходiв, присвячених знаменному ювiлею в iсторiї християнства. Першим таким заходом на шляху до ювiлею стала Всеукраїнська Мiжнародна Християнська Асамблея, проведена за участю Київського Патрiархату в лютому 1998 року. З просторою програмною доповiддю "Рiздво Христове та його онтологiчне значення для людства" виступає на цiй Асамблеї Святiйший Патрiарх Фiларет. В роботi Асамблеї, її круглих столiв взяла участь велика кiлькiсть науковцiв, церковних та громадських дiячiв. Київський Патрiархат налагодив постiйний дiалог з iнтелiгенцiєю i знаходить в нiй широку пiдтримку у своїй дiяльностi в духовнiй сферi.

    Останнi два роки можна назвати найбiльш плiдними у трудах Святiйшого Патрiарха. Вiн об'їхав з архипастирськими патрiаршими вiзитами майже всю Україну, зустрiчався з єпископатом, духовенством, вiруючими Черкаської, Вiнницької, Iвано-Франкiвської, Херсонської, Миколаївської, Днiпропетровської, Запорiзької, Львiвської, Полтавської, Донецької Житомирської, Кiровоградської єпархiй. Iсторичним стає день, коли Святiйший Патрiарх Фiларет освятив дзвiницю Михайлiвського Золотоверхого монастиря. Постали з руїн церква Успiння Пресвятої Богородицi (Пирогоща) у Києвi, храм у селищi Зозiв на Вiнниччинi, де у 20-тi роки дiяла одна з перших парафiй Української Автокефальної Церкви, очолювана Василем Липкiвським, багато iнших храмiв по всiй Українi, якi також урочисто освятив Святiйший Патрiарх.

    Українська Православна Церква Київського Патрiархату є Помiсною нацiональною Церквою, Церквою всього українського народу, що в Батькiвщинi i поза її межами живе. Тому зрозумiле пiклування її Предстоятеля про паству, розсiяну по всьому свiтовi. Святiйший Патрiарх Фiларет двiчi - у жовтнi-листопадi 1998 року та у жовтнi-листопадi 1999 року вiдвiдав США з архипастирськими вiзитами, зустрiчався з українцями, звершив богослужiння в багатьох зарубiжних парафiях Київського Патрiархату.

    * * *

    - Якщо людство не поставить у своєму життi все на належне мiсце, якщо в центрi iсторiї буде стояти людина, а не Бог, i якщо Бога не будуть люди сприймати як особистiсть, а тiльки як безлике божество, розлите у всесвiтi, то у третьому тисячолiттi наша цивiлiзацiя пiде шляхом самознищення. Кожна людина стоїть перед вибором життя або смертi, добра i зла. I вiд людства залежить, який шлях обрати у III тисячолiттi. А це означає, що треба шукати насамперед "Царства Божого i правди Його, i все це додасться вам" (Мф. 6, 33).

    Ось настановчi слова Святiйшого Патрiарха Фiларета на порозi третього тисячолiття.