Горбатко Валерій Степанович - директор ВАТ "Одеський припортовий завод".

Народився 14 серпня 1949 року  м.Апшеронськ, Краснодарського краю (Росія).  
У 1971 р. закінчив Одеський політехнічний інститут, здобувши спеціальність інженера-хіміка-техполога.
Після інституту з 1971 по 1976 р працював на Черкаському об'єднанні "Азот" оператором, начальником зміни, заступником начальника цеху з виробництва аміаку.
З 1976 р. Валерій Степанович працює на Одеському припортовому заводі. Він почав тут начальником цеху, потім начальником виробництва.
З 1986 р. і по теперішній час Горбатко Валерій Степанович - директор Одеського припортового заводу.

Має багато урядових нагород і премій, лауреат Державної премії України. Одеський припортовий завод в основному робить і реалізує аміак і карбамід і займає лідируючу позицію по обсязі випуску цієї продукції. Прибуток підприємства за 2008 р. склала близько 800 млн. грн., що в 2,5 рази більше, ніж в 2007 р.

Друге місце в рейтингу "100 кращих менеджерів України".
Член Президії Федерації баскетболу України

Почесний громадянин м.Южного,
Почесний громадянин м.Одеси.

Лавреат Держ. премії України в галузі архітектури (2006).
Засл. працівник пром. України (07.1996).
Почесна Грамота Президії ВР УРСР (1980).
Грамота Президента України (2001).
Орден "За заслуги" III (05.1999), II (02.2003), I ст. (02.2007).

Інтерв'ю

Валерій Степанович, ви перейшли з аміачного виробництва до керівництва всім підприємством, що означало - збільшення обсягу завдань і, відповідальності. Важко було зважитися? Адже ви тоді були так молоді, а в той час підприємства подібного масштабу очолювали люди старшого віку.
- Я розумів всю міру відповідальності, що на мене лягає, а також те, що я вже досить готовий взяти її на себе. У мене вже був виробничий досвід, хоча багато речей були мені невідомі. Звичайно, велику роль у висуванні моєї кандидатури в міністерстві зіграв Анатолій Васильович Скориченко, наш попередній досвід спільної роботи переконав його в моїй здатності очолити завод і розвивати його. Але були складності з керівництвом обкому партії, там вважали, що я ще досить молодий для такої роботи. Крім того, існували й інші кандидатури на цю посаду.
Однак після відповідних бесід у ЦК КПРС і ЦК КПУ було прийнято остаточне рішення про моє призначення. Мене приємно здивувало, що люди, які розмовляли із мною в ЦК КПРС і ЦК КПУ, добре знали промисловість хімічну й промисловість взагалі. І розмова з ними була для мене дуже повчальною, тому що я побачив, які "нагорі" погляди на стан справ у промисловості, як їм представляється розвиток хімічної галузі. Ще я відзначив тоді, наскільки суворою була існуюча система відбору, фільтрація кадрів: люди, які розмовляли з кандидатами на керівні посади підприємств, були можна сказати, серйозними екзаменаторами.

Але самим  найсуворішим екзаменатором виявилося життя?
- Безумовно, воно ставило самі серйозні завдання. Ми всі вчимося, і той, хто хоче досягти якогось рівня, вчиться все своє життя. Дуже багато чому довелося вчитися й мені, тому що з'явилися зовсім інші обов'язки, не тільки суто технічні (вони були мені ближче), але й економічні, фінансові, взаємини з великою кількістю людей поза нашим заводом. Всьому цьому довелося вчитися, але я вважаю, що в загальному все відбувалося природно, хоча працювати мені доводилося дуже багато.
Крім того, ми саме  вступили в пору серйозних змін у житті країни, а це спричинило   додаткові труднощі. Змінювалася психологія людей, життєві стереотипи. Проте   робота була цікавою, хоча й досить напруженою. Саме тоді ми пережили трохи хаотичні й заважаючі  розвитоку нормального життя нашого суспільства часи. Спливло багато людей, які активно прагнули до
популізму, не завжди приймалися збалансовані у всіх відносинах закони. Не все було розумно в період перебудови, і прикладів цьому багато. По-перше, розходження законодавчих умов для функціонування державних і приватних підприємств, які тільки- тільки почали створюватися й викликали відтік кваліфікованих кадрів у кооперативи. А такий приклад, як вибори трудовими колективами керівників різного рангу? Негативну роль зіграло для нас і роздування екологічного питання, що створило чималу проблему - три роки ми доводили, що працюємо на нормальному екологічному рівні як підприємство. Тоді з усією серйозністю лунали абсолютно абсурдні вимоги закрити завод, що нібито наносить непоправну шкоду Одесі, розвивати місто в руслі чисто рекреаційного регіону... У той же час зараз припортовий завод дає вагому частину обсягу промислового виробництва області.

Іншими словами, незважаючи на несприятливі зовнішні фактори, підприємство встояло й не тільки не втратило виробничої потужності, але й розвилося до європейського рівня. Як ви самі визначаєте етапи його розвитку?
Я вважаю, що процес розвитку нескінченний, і дуже радий поліпшенню результатів нашої праці, які помітніше з кожним роком. Думаю, що гарного рівня завод досяг десь в 1999- 2000 роках, а до цього був довгий шлях. Після будівництва, найсерйознішою подією стало одержання першої продукції, потім було доведення, що тривало не один рік. Щось змінювалося, поліпшувалося, удосконалювалося протягом  трьох - чотирьох років, і в такий спосіб ми досягли, можна сказати, проміжного рівня розвитку. Далі йшло будівництво агрегатів карбаміду й теж їхнє доведення до необхідного рівня...
Вже з 1988 року, коли намітилася реалізація нової психології в масштабах союзного Міністерства по виробництву міндобрив, наш міністр Микола Михайлович Ольшанский одним з перших у Союзі став давати підприємствам конкретні права. І тоді ми крок за кроком почали реалізацію власної програми розвитку заводу - з новим баченням, новими темпами й, що особливо важливо, сформованої нами. Ми її захищали в міністерстві, з нас запитували по ній по кожному пунктові, але це нас тільки стимулювало. Саме в 1988 році почався великий етап розвитку, що завершився в 1999- 2000 роках. До наступного етапу ми перейшли, вже досягши рівня гарного європейського заводу.

- А що значило для підприємства виробництво товарів народного споживання? Данина моді або ж спроба розширити свої можливості?
-Кожному підприємству, незалежно від того, близько або далеко від його профілю виробництво товарів народного споживання, воно ставилося в програму. Ми довго пручалися, тому що бачили в цьому якусь штучність: на мою думку, це теж один з кількох скривлених методів перебудови, але в той час ми були зобов'язані давати твердий звіт по партійній лінії із всіх питань, пов'язаних з виробництвом ТНП. Знайдений нами варіант виявився вдалим товар, що ми робили, користувався гарним попитом на ринку й, що дуже важливо, від нас не треба було більших витрат. Але, незважаючи на це, виробництво ТНП нашим заводом можна вважати витратами часу.

Коло ваших обов'язків як керівника - досить широке. Валерію Степанович, поклавши  руку на серце: скільки у вас "правих рук"?
Розумієте, я завжди розглядаю так: колектив нашого заводу - це дуже й дуже багато людей, які є основою підприємства. Сотні фахівців всіх рівнів оператори, слюсарі, електрики, представники всіх спеціальностей, що існують на заводі. Але, звичайно, більшу роль грають керівники всіх рангів, і насамперед  - начальники цехів, головні фахівці, заступники директора. Тому я можу сказати, що опираюся на дуже багатьох людей і не прагну когось виділяти особливо. Але людина, з якою ми найчастыше й близько спілкуємося із всіх питань, головний інженер Артур Олександрович Йолкін. Я дуже радий, що ми вже майже шістнадцять років разом працюємо й повинен сказати, що завжди знаходимо взаєморозуміння (принаймні, я так вважаю). Добре, що поруч така людина.

Відомо, що з вашого підприємства люди не йдуть. Сучасні комфортні умови праці й відпочинку, медичне обслуговування, прекрасне харчування й гарантована зарплата. І все це - на тлі загального соціального неблагополуччя. Але в поданні обивателя ринкові відносини припускають турботу виробника насамперед  про прибуток. Як це узгоджуэться з таким високим, прогресивним розвитком соціальної інфраструктури на припортовому заводі?
Розумієте, голий прибуток зрештою   колись дасть і негативний ефект, тому про людей треба дбати, адже саме вони й дають підприємству прибуток. Взагалі ж турботу про людей я завжди вважав для себе найважливішим  моментом, незалежно від того, який колектив очолював: зміну, цех, виробництво. У міру можливостей, звичайно, тому що підхід обов'язково повинен бути збалансованим - потрібна турбота про виробництво, щоб воно безперервно працювало, розвивалося й турбота про людей, які забезпечують життєдіяльність цього виробництва. Тому всі питання, зв'язані й з медичним обслуговуванням, і з громадським харчуванням, культурою, спортом, з моральним духом взагалі я вважаю дуже важливими. І я думаю, що тут ми ще не все зробили. Але робимо, на цьому шляху щорічно помітне поліпшення. Правда, якщо десь і відстаємо, то у формуванні психології людей: не всі розуміють, що за досягнутим стоыть велика робота, системний комплексний підхід до розвитку соціальних питань. У зв'язку із цим ми повинні розуміти, що піклуючись про людей, не можна заохочувати утриманські настрої, коли на підприємстві людина починає перетворюватися у звичайного споживача. Збалансувати всі ці моменти ми повинні й покликані, не припустити перекосів. А з розвитком заводу, звичайно ж, буде й далі розвиватися соціальна сфера.

Багато хто бачать прямий зв'язок технічного переозброєння заводу з таким же сучасним його благоустроєм. Вплив зовнішньої естетики створює особливий настрій, люди пишаються власною причетністю до такої зміни навколишнього середовища. До речі, мені сказали, що ідея подібного перетворення території належить саме вам, Валерій Степанович.
- За перетворення зовнішнього вигляду заводу потрібно сказати спасибі тим людям, які займаються благоустроєм. Ще  в дев'яносто третьому роцыя почав замислюватись над тим, як багато ми робимо в області поліпшення техніки й технології, але ж треба поліпшувати й середовище перебування! І ми почали із самого, здавалося б, простого - ремонту доріг. Але й отут хотілося піти по шляху, що дав би нам можливість реконструювати заводські дороги професійно. Тому ми за порадою одного голови КСП, Героя Соцтруда з Вінницької області запросили до себе бригаду, що вже добре себе зарекомендувала протягом багатьох років . І коли ми побачили, що у нас уже є якийсь рух в удосконаленні доріг, стали ще більше приділяти увагу території й зрозуміли: тут потрібний комплексний підхід. Ми почали зміцнювати свій господарський цех кадрами, що звільнилися в інших підрозділах заводу, навчати їхньому озелененню й квітництву, і в такий спосіб перейшли на системну основу благоустрою території.
Паралельно із цим зайнялися спорудами, тому що якість багатьох з них залишало бажати кращого (на жаль, під час будівництва заводу, незважаючи на непогані темпи, до робіт залучалися не тільки фахівці). Обновляли наші споруди зовні й зсередини, поступово облагороджуючи кімнати прийому їжі, побутові... Я впевнений: усе можна зробити, якщо дотримуватися наміченої лінії, не відходити від неї.
Що ж стосується озеленення території, то ми запросили до співпраці фахівців - учених, працівників Одеського ботанічного саду, вони навчили наших людей. А потім пішла ініціатива, і мене радує, що вже чотири роки навчені озеленення й квітництву працівники господарського цеху все роблять абсолютно самостійно. Так що, хоча я й дав у свій час поштовх цій справі, але благоустрій у тім вигляді, який він зараз - це праця сотень людей...

- Ви дивовижно послідовні.

-Обов'язково, це дуже важливо. Ви знаєте, системи я дотримуюся у всій роботі, інакше доведеться кожним питанням займатися неодноразово. Будь то реконструкція цеху або благоустрій, принаймні   років на п'ять уперед потрібно бачити - що і як робити.

Валерій Степанович, така цілеспрямованість звичайно характерна людям, що знайшли себе. Але коли ви працювали на виробництві аміаку, теж, напевно, уважали, що вже знайшли себе?
- Багато разів у житті я вважав, що знайшов себе: уперше, коли прийшов на Черкаське об'єднання "Азот" і працював оператором, а потім - начальником зміни. Поступово там у нас склався дуже дружний колектив, здатний вирішувати досить складні завдання, і я вважав, що знайшов себе. Коли ж мене викликав начальник цеху й запропонував стати його заступником, для мене це було несподіванкою, тому що у свої двадцять чотири роки я ще не мав достатнього виробничого досвіду. Але після двох років роботи в цій посаді мені знову здалося, що я знову знайшов себе. І так далі... Зараз, вже шістнадцять років у посаді директора, мені здається, що я на рівні завдань, які переді мною повстають, але як і раніше розумію, що все йде в розвитку, що ще не все мною зроблено і попереду ще багато чого. І я задоволений тим, що в моєму житті було багато етапів, у кожному з яких були свої конкретні справи й був результат.

Але всі етапи це час. Що він для вас означає? Час, як ви його відчуваєте?
Нормально. Погано тільки, що швидко спливає, час! От вже більше тридцяти років працюю в хімічній промисловості, час летить, але одночасно я зауважую, що й ми розвиваємося теж: галузь, наш завод, люди, місто Южне. І незважаючи на всі життєві труднощі, у людях проявляється багато талантів у культурі, у спорті, у виробництві. Я радий також, що нинішнє покоління (багато молоді, принаймні) здатно піти далі й розвивати завод. Звичайно, молодь ще, може бути, не перейнялася такою метою, і ми повинні це формувати, але я радий, що в нас досить багато фахівців двадцяти тридцятирічного віку, які будуть здатні рухати завод далі. Це - час.